ШОСТАЦЬКИЙ ВАДИМ

Воїн. Батько. Людина світла.

4 липня 2024 року у селищі Водяне, серед важких боїв і лунких вибухів, замовкло серце солдата. Але не стихла пам’ять. Не згасло світло його доброти, сили і любові.

Вадим Шостацький, старший солдат, водій 3 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти, загинув, виконуючи свій обов’язок. Але ця історія — не лише про війну. Це історія про життя. Про Людину.

Народився Вадим 18 травня 1989 року в селі Нетечинці на Хмельниччині. Син простих трударів — Катерини Михайлівни та Володимира Степановича, які усе життя чесно працювали в колгоспі. Він ріс добрим і світлим хлопцем, завжди поряд із старшою сестрою Стеллою, з відкритим серцем до людей.

Після школи вступив до Говорівського училища, а згодом служив строкову на Київщині. Вадим був тим, хто завжди ішов своєю дорогою — чесно, без зайвих слів, але з гідністю. Певний час жив у Хмельницькому, де народилася його перша донька Єлизавета. Батьківство зробило його ще глибшим — уважним, ніжним, відповідальним.

У 2013 році життя привело його до Лілії.  Він переїхав до Барського району, знайшов роботу в «Агродар-Бар». Вони створили родину. Вадим Любив землю, працював із нею обережно й дбайливо, як із живим. Його поля завжди були доглянуті, бо він був господар — у повному значенні цього слова.

У 2015 році народився їхній син Володимир. І з того моменту Вадим став не просто батьком — став глибокою опорою. Його руки були міцними, а серце — лагідним. Його присутність завжди дарувала спокій. Він був із тих чоловіків, які не потребують гучних слів, бо їхні вчинки кажуть більше.

Поруч із Вадимом зростала також і Юля — донька Лілії. Вадим прийняв її як рідну, з теплом, турботою й любов’ю. Для Юлі він був справжнім татом, її опорою, її всесвітом. Вона безмежно його любила. І навіть сьогодні, коли його вже немає поруч, вона не може повірити в це. Її серце все ще шукає його. Її біль — глибокий, як і пам’ять, яку вона береже щодня.

У 2022 році, коли на українську землю прийшла війна, Вадим не вагаючись став до лав Збройних сил. Не за наказом — за покликом серця. Такі, як він, не могли стояти осторонь. Спочатку — водієм, а згодом — на передовій, на позиціях, пліч-о-пліч із побратимами, з якими ділив і хліб, і кулі.

Він воював на Донеччині та Харківщині. Там, де чорне небо, мокрі окопи й очікування — чи повернешся. Неодноразово рятував життя інших. Вадим не просто був військовим — він був людиною, яка зберігала людяність навіть серед жахів війни. Побратими називали його «наш Владзьо» — з теплом і шаною:

«Для всіх робив добре. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі та підтримці. Не знайдеш нікого, хто сказав би про нього щось погане».

Кожен його вчинок — як цеглинка у храмі нашої Перемоги.

4 липня його не стало. Але він залишився — у словах сина, у ніжності погляду доньки, у тихому шепоті дружини, що досі бачить його у снах, у пам’яті батьків, сестри, у подяці друзів, у тиші поля, яке він так любив, і в кожному нашому "дякую".

Його життя — як приклад. Його смерть — як нагадування.

Живий у серці кожного, хто знав, любив, поважав.

Ми не маємо права забути. Ми не маємо права мовчати. Бо пам’ять — це теж зброя. І поки вона жива — живий і він.

Вадиме, твоя тиша голосніша за будь-який крик. Земля, яку ти боронив, пам’ятатиме. Вічна шана й слава тобі!