ОРЛИК АНДРІЙ
ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ АНДРІЯ ОРЛИКА
Орлик Андрій Володимирович , позивний «РЕМБО», стрілець снайпер 1 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 4 десантно-штурмової роти військової частини А0224, солдат.
Андрій народився 27 листопада 1993 року у мальовничому селі Зоряне. З дитинства ріс допитливим і щирим хлопчиком, завжди з відкритою душею й готовністю допомогти. Навчався у Луко-Барській школі, де його знали як веселого, працьовитого та відданого друга. У 2010 році закінчив 11 класів, залишивши в серцях учителів і однокласників теплі спогади про себе. Мати, Любов Іванівна, невтомно працювала кухарем у місцевій лікарні. Батько, Володимир Павлович, віддано трудився в колгоспі, передаючи синам – Андрію та молодшому Павлові – любов до землі й праці.
Здобувши освіту у Браїлівському професійному ліцеї, Андрій опанував професію слюсаря-електромонтажника, а згодом у Барському професійному будівельному ліцеї – електрозварювальника.
Його руки вміли творити: майстрував з металу, лагодив техніку, вдихав життя в кожен механізм.
Захоплювався грою у футбол, багато часу проводив зі своїм улюбленим племінником Матвієм.
Життя вело його дорогами праці: Вінниця, Польща, Обухів – усюди залишав свій слід. Працював слюсарем-сантехніком у Вінницькій лікарні, де колеги цінували його майстерність і добру вдачу.
Коли прийшла війна, Андрій, який ніколи не служив у війську, став на захист Батьківщини. Мобілізований у лави Збройних Сил України, він пройшов військове навчання в Житомирі, а потім у Великобританії. У бою отримав позивний «Рембо», адже був відчайдушним, сміливим і незламним. Воював у складі 79-ї окремої штурмової бригади, тримаючи оборону в пекельних боях на Донеччині, у Мар’янці. Вибухова хвиля залишила йому поранення, але не зламала. Після лікування у Полтаві він повернувся у стрій, бо знав: його місце – там, де Україна потребує захисту.
А ще в нього було кохання. Щире, світле, сповнене мрій і сподівань. Дівчина Андрія згадує:
«Це мало бути кохання на все життя…для мене воно тепер залишається в приємних споминах, думках та в серці. Андрій…, я хотіла тебе називати коханим чоловіком, тепер ТИ мій коханий ангел, який охороняє мене з небес.
Наше знайомство було дуже випадковим, на чужій землі, але я вдячна Богу за те, що Андрій з’явився в моєму житті. Хоч на трішки, хоч на такий невеликий час, як промінчик сонця, який дуже швидко згас.
Життя нам завжди дає якісь випробування і наше життя не стало виключенням. Спочатку було випробування відстанню, ми справились, а потім повномасштабна війна, знову він далеко, знову хвилювання, але він давав на стільки впевнену надію на наше майбутнє, що тоді я і подумати не могла, що нас чекає.
Кожного разу, при кожному дзвінку чи повідомленні, я була впевнена, що нічого поганого не станеться, бо цю впевненість давав мені Андрій. Дуже хороший, добрий, привітний, як я його обожнювала, любила і до сих пір люблю. Для кожної закоханої пари 14 лютого визначний день, коли кохані дарують один одному кохання, подарунки, для мене подарунком долі був і є Андрій.
Але, 14 лютого став для нас, а особливо для мене, найчорнішим днем. Цей день забрав мого Андрія в мене, забрав наше майбутнє, наші мрії, події, сподівання. Мій промінчик сонечка, мій коханий, скільки я йому мала ще сказати, скільки ми мали справ зробити…але, клята війна! Андрій – ти найкраще, що було в моєму житті. Ти залишишся в моєму серці, душі та споминах, люблю…»
14 лютого 2024 року в бою за село Новомихайлівка Покровського району Донецької області 30-річний солдат, стрілець-снайпер Андрій Орлик героїчно загинув. Його ім’я навіки закарбоване в серцях тих, хто його знав, хто воював пліч-о-пліч і хто сьогодні живе завдяки таким, як він.
Його рідна земля, що колись бачили його перші кроки, тепер стала місцем вічного спочинку. Андрія Орлика поховали у селі Лука-Барська – серед рідних полів, під небом, яке він боронив до останнього подиху.
Вічна пам’ять Герою!
