НАЙМОЛОДШИЙ СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА ВІННИЧИННИ НАВЧАЛАСЬ У БАРІ
Маленьке містечко Бар славиться не тільки багатою історією, а й знаними на всю Україну навчальними закладами: Барським гуманітарно-педагогічним коледжем імені Михайла Грушевського, Барським коледжем транспорту та будівництва Національного транспортного університету, Барським професійним будівельним ліцеєм. Вони готують висококваліфікованих спеціалістів і справжнісіньких професіоналів своєї справи. Студенти приїжджають до Бару гризти «граніт» гуманітарних наук, отримувати технічну освіту чи здобувати будівельні спеціальності. Роки летять, і, з часом, лякливі першокурсники із несміливими блукаючими поглядами перетворюються на солідних випускників, повноправних володарів дипломів у вишуканих сукнях і піджаках та краватках.
Але реалії життя вносять свої корективи. Інколи доля заносить у інші міста, країни і переорієнтовує людину у абсолютно інше русло, але веселі та незабутні студентські роки залишаються у пам’яті назавжди.
Редакція газети «Барчани» розпочинає серію публікацій під кодовою назвою «випускник». Мова піде про тих, хто пригадує Бар з ноткою суму у голосі та щемом у серці.
Аліна ГАМАРНИК закінчила Барський гуманітарно-педагогічний коледж за спеціальністю «видавнича справа та редагування» у 2012 році. Далі студіювала редакторські премудрості у Національно педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. За спеціальністю вона – кваліфікований редактор, але примхлива доля розпорядилась інакше. Перемога на виборах сільського голови 22-річної дівчини стала справжнісінькою сенсацією. І ось Аліна Сергіївна - наймолодший у області (а, може, і в Україні) сільський голова. Випускниця Барського педколеджу поділилась своїм баченням долі села та спогадами про студентські роки, проведені у Барі.
СПОГАДИ ПРО МІСТО
Мама народила мене 5 червня 1993 року, пам’ятаю – був погожий день. А, якщо серйозно, то родом я з невеликого села на Жмеринщині, яке називається Рів. Закінчила місцеву дев’ятирічку і вступила на навчання до Барського гуманітарно-педагогічного коледжу імені М. Грушевського. Просто завжди хотіла бути вчителькою. У дитинстві здавалося, що авторитетнішої професії годі й шукати. Але я знайшла (сміється).
Думала, що закінчу 10-11 клас (І-ІІ курс) в коледжі за спеціальністю «Видавнича справа та редагування», а потім переведуся «на вчительку».
Але не так склалося, як гадалося. Чи на щастя, чи на біду, але я потрапила в групу, з якої не хотілося вже нікуди тікати. І це не тому, що все було дуже добре, чи всі були дуже дружні… Ні, просто було цікаво. Всі були цікаві: хтось розумний, з якого хотілася приклад брати, хтось кумедний – тільки подив постійно викликав. Усі різні були, але справжні, принаймні більшість.
Місто спочатку не сподобалося. Здавалося маленьким, провінційним. Але я його полюбила. У Барі в усьому є своя романтика. Ніколи не забуду ці п’ятнично-недільні тури з навчання додому і назад. Люди, котрі жили і навчалися в одному і тому ж місті, дуже багато втратили. Переповнений автобус. Біле пальто. Сумка картоплі (перші курси). Плюс ще дві торби: одна з конспектами, інша з косметикою. Маршрут з пересадкою. Близько години щаслива подорожуєш «у країну знань», стоячи на одній нозі (а нога обов’язково на підборах)
Коли приблизно через рік після випуску приїхала до Бару, на серці було сумно: ніби рідне місто, ніби все тут знайоме, але вже все інше: з балкону, де знімала квартиру, виглядають вже інші дівчата, «на зеленій» сидять нові пари, одні крамниці змінили інші, вулицями гуляють молоді, натхненні вірою у світле майбутнє, абітурієнти. Те, але не те. Не моє…
У Бар заїжджаю, можливо, не так часто, як хотілося б, але постійно в гарному настрої, адже їду в гості до друзів, які стали вже майже рідними. Дякую містечку за рідні душі, які допомагають жити.
Окреме «дякую» барчанці Вікторії Брикульській, яка вже друге літо співає та танцює в Рові на всіх святах. Тому «что мне снег, что мне зной…», коли у мене є найважливіше, що потрібно людині – щаслива сім’я, вірні друзі, а тепер ще два мальовничих села з колоритним населенням, які не дають сумувати!
ПРОФЕСІЙНІ ТОНКОЩІ
Ідея балотуватися виникла давно. Ніби жартома, але я постійно про це говорила. А тут раптом вибори, а я, до нагоди, роботу шукала. Дзвонить подруга і жартома питає: «Підеш?». «Піду», – сказала я і пішла подавати свою кандидатуру. В останній день прийому заяв, ще й з обіду, мене вже, певно, ніхто і не чекав. Подала всі необхідні документи, запитую: «Що далі?».
«Готуйся до інавгурації», – кепкуючи сказала секретар комісії. «Готова вже, – кажу, – давно!».
Серйозної передвиборчої кампанії у мене не було. Ходила знайомитися з людьми, бо багато часу провела в Барі, потім у Києві – не всі мене знали, не всіх знала я.
У Межирові, це сусіднє моє село, яке входить до складу сільської ради, взагалі була декілька разів за життя. Але нічого, згодом сільські екзит-поли, які проводилися щоденно на лавках біля магазину, на вигоні корів чи на базарі, експертами, які все про всіх знають та гарно розуміються в людях, показали 60-65% на мою користь. Так і сталося.
Виграла вибори – мама плакала. А я була впевнена, що все вмію і зможу, але на практиці не все так просто, як в теорії. До виборів ще перечитала чимало літератури, законів щодо місцевого самоврядування, але в них був упущений людський фактор, тому дещо не сходилося.
Спочатку сільська рада не те, щоб «рада» була мене приймати до себе. Приблизно аж через місяць після виборів у мене був перший робочий день. Зайшла в пустий кабінет, бо попередник усе забрав – каже, що то все його напрацювання за роки, а мені залишив рахівницю, але була проблема – я не вмію нею користуватися!
Згодом обжилася. Познайомилася з колегами з інших сільських рад, які допомогли, порадили, підказали. Замовила нові карти, в архіві взяла інші необхідні документи і приступила до роботи.
Зараз розумію, чим більше я вчусь, тим більше хочу щось робити нового, але тим більше розумію, що мало чого знаю і знову вчусь.
Курси підвищення кваліфікації для держслужбовців органів місцевого самоврядування пройшла одна з перших, далі було навчання з цивільного захисту, різноманітні тренінги, семінари, форуми. Намагаюся нічого не пропускати. Потрібно розширювати свій кругозір, починаючи від молодіжної політики – до військової підготовки, чи від податкової справи – і до соціального захисту населення.
Уперше в цьому році наша сільська рада приймала участь у конкурсі розвитку територіальних громад. Сама писала проекти, на жаль, не виграла, але це була лише перша моя спроба. Зараз реєструю громадську організацію, планую випуск місцевої преси – не знаю поки що, чи вийде, але моя політика націлена на культурний та моральний, навіть етичний розвиток громади.
Перше, що я зробила – закупила повністю всю звукову апаратуру, тому живемо весело та гучно, що в школі, що в клубі – святкуємо всі свята.
Зараз відбувається повністю реконструкція приміщення будинку культури, який чимало років стояв пустий, без вікон і без людей. Роботи вже йдуть до завершення, тому скоро матимемо результат.
У школі, завдяки директору, зробили санвузол у приміщенні, провели проточну воду. Далі – енергозберігаючі заходи, будемо вікна-двері міняти.
Латаємо потихенько дороги, сиплемо вулиці. Серйозно візьмуся за сільський стадіон. Матеріал вже закуплений, будемо майструвати лавки та огорожу. Замовила вже дитячий майданчик. Тепер міркую, як донести до населення інструкцію з користування: кататися лише дітям, бо дорослі можуть зламати гірки, а то й голови собі!
У планах «сміттєва реформа». Способи та засоби реалізації вже продумала, залишилося тільки достукатися до громади, бо якщо ми хочемо жити гідно і бути гідними, то не можна тонути у смітті, вивозячи його у кар’єр чи посадку.
Планів дуже багато. І всі реальні: треба просто захотіти і заручитися підтримкою людей. Коли ти розумієш, що те, чим ти займаєшся, комусь потрібне, хтось вірить у тебе, допоможе та підкаже, тоді у тебе все вийде, не залежно чи ти пиріжки печеш, чи вибори виграє́ш, чи будуєш маленьку гідну, морально та фізично стійку частинку великої країни.
Спогади записувала Інна ТКАЧУК
