НАВІКИ В НАШІЙ ПАМ'ЯТІ: ВІДКРИТТЯ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ ЗАГИБЛОМУ ВОЇНУ ВОЛОДИМИРУ НАДИБСЬКОМУ
Кажуть, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. Сьогодні на стінах Барської міської лікарні з’явилося обличчя, яке знає кожен коридор цього закладу, кожну тривожну ніч у реанімації та кожне врятоване життя. Відкрито меморіальну дошку на честь Володимира Петровича Надибського - людини, чиє серце билося в унісон із долею України.
Він народився 24 серпня 1971 року в селі Окладне. Простий хлопець, що обрав найгуманніший шлях - рятувати інших. Медичне училище, армія, і довгі роки роботи медсестрою-анестезистом. Його руки знали ціну кожної секунди між життям і смертю.
Коли у 2015 році прийшла повістка, він не шукав виправдань. Хоча здоров’я вже нагадувало про себе, на комісії Володимир мовчав. Бо мав свою, вищу істину. На всі вмовляння рідних лишитися вдома, він відповідав коротко: «У мене два сини. Як я їм потім у вічі дивитись буду?»
Перед відправкою він встиг усе, що мав зробити справжній батько: відгуляли весілля доньки, відсвяткували випускний сина. І пішов.
Його шлях проліг через Яворівський полігон. Талановитий медик, безвідмовний водій, майстерний кухар і людина кришталевої тверезості - його цінували всюди. Він рвався на схід, до госпіталів, туди, де найгарячіше, бо вірив: «Я йшов в армію не для того, щоб відсиджуватись у тилу». Навіть коли з’явилася можливість перевестися ближче до дому, у рідний Бар, він поступився цим місцем молодшому синові. Бо хотів для дітей кращої долі, але водночас вчив їх головному - честі перед Батьківщиною.
Володимир був людиною глибокої віри. Свята Меса, молитва, реколекції - це не були просто обряди, це був фундамент його душі. Він жив як справжній християнин - з радістю в серці та істиною на вустах. І свідчив цю істину до останнього подиху.
13 березня 2022 року. Чорна дата для всієї країни. Ракетний удар по Яворівському полігону обірвав життя старшого сержанта Надибського. Він загинув на посту, виконуючи свій обов’язок.
Сьогодні Україна плаче у скорботі, поки тривають земні суди над зрадниками. Але небесний суд уже прийняв свого воїна. Сини Володимира обрали шлях батька - стали фельдшерами. Це і є його найбільша перемога: продовження у дітях, у їхніх добрих справах, у врятованих життях.
Вічна пам’ять Герою! Господи, даруй нам мудрість і витривалість, а йому - спокій у Твоїх оселях. Ви тепер наш ангел-охоронець у білому халаті та військовому пікселі.
