БЕЗДІТНИЙ АНДРІЙ

«Бездітний Андрій Віталійович народився 29 листопада 1997 року в с. Мальчівці, на той час Барського району Вінницької області.

Ріс Андрій у сім’ї, яка складалась із 5 людей: батьки, він та дві сестри.

В дитинстві відвідував дитячий садочок. У 7 років Андрій пішов до школи. Навчався добре, був здібним учнем. Дуже захоплювався спортом, особливо любив грати у футбол. Постійно їздив на спортивні змагання, займав призові місця. У 2013 році Андрій закінчив школу з відзнакою.

Надалі вступив до Чернятинського коледжу на спеціальність бухгалтер. Навчався три роки, у 2016 році закінчив коледж із червоним дипломом.

За період навчання Андрій був у хороших відносинах із директором коледжу, в якого на той момент трапилась трагедія – загинув син у АТО, згорів у бетері. Андрія вразила ця ситуація, він відчував злість від несправедливості, біль за життя хлопців, які помирають там, щоб нам було спокійно. У нього завжди були патріотичні настрої, але вважаю, саме ця ситуація стала основним поштовхом для нього піти служити.

У свої 18 Андрій підписує контракт на службу з Калинівською військовою частиною. Спочатку він служив в підрозділі «Ягуар», згодом його перейменували на Ескадрилью, а потім на ВЧ 3028 НГУ.

За час служби Андрій побував у АТО, там пробув три місяці.

25 серпня 2018 року закінчився контракт.

Після служби Андрій вступив на заочне навчання у Вінницьку філію аграрного університету для здобуття ступеню бакалавра по спеціальності облік та аудит (бухгалтер). Навчання тривало 1 рік.

Андрій працював на різних роботах у Вінниці, Києві на будівництві, також їздив до Польщі на роботу.

Зі мною, своєю майбутньою дружиною, Андрій був знайомий ще зі школи. Звичайно, тоді ми ще не цікавили одне одного як хлопець і дівчина. Коли я закінчувала 9 клас ми почали дружити, часто спілкуватись, виходили разом до школи, він на футбол, а я як група підтримки. Наше спілкування затягнулось на роки і ми стали парою. На моє повноліття Андрій зробив мені пропозицію і я стала його нареченою.

Наприкінці 2021 року ми разом поїхали до Польщі на роботу. Спочатку місяць працювали в м. Свебодзін потім переїхали працювати до Варшави. Коли почалась війна ми ще перебували в  Польщі. Але, звичайно, після такої новини Андрій не міг більше залишатись там і поїхав додому, на війну… Два дні (26 та 27 лютого) Андрій пробув у терообороні м. Вінниця, 28 лютого вступив до лав 35 бригади морської піхоти (137 батальйон 1 рота).

Війна змінює людей… Андрій став ще мужніший, постійно тренувався, коли телефонував додому постійно розповідав, що робити у тому чи іншому випадках. Або якщо залишити дім, для прикладу. З часом він розповідав трішки більше, що там відбувалось в перші дні війни. Як вони сиділи без їжі днями, були в облозі, місяцями не бачили рідних, спали буквально в калюжах, коли окопи затоплювало від дощу. Мене до болю зачепила його історія про те, як 30 людей їли одну банку консерви, передаючи одну ложку на всіх далі й далі…

Через 3 місяці Андрію вдалось вирватись додому на три дні, які збігли дуже швидко. Було видно як він цінує моменти вдома, як кожному з рідних та друзів намагався приділити увагу.

Надалі стало трішечки легше з зустрічами. Я приїжджала до нього в Одесу.

2 липня 2022 року ми одружились. Все було сплановано за дуже короткий термін. Але це був кращий день у 2022 році. Андрій був такий радісний, випромінював таку доброту та щирість, але попри це відчувалось, що людина прощається… Він казав: «як добре вдома», віддавав на пам’ять друзям свої речі, вже зараз я розумію чому він так робив. Він хотів, аби його запам’ятали, аби знали та цінували те, що всі жертви, на які він готовий, все заради нас…

Час так званої відпустки у 5 днів збіг непомітно і Андрій повернувся воювати.

22 серпня йому та однослуживцям була поставлена задача штурму села у Херсонській області. Цілий день він не виходив на зв’язок. Вночі мені приходить смс від нього: «живі вертаємось, при мені». Передати те, що відчуваєш в такі моменти, словами не описати. Під час штурму їх почали обстрілювати, але їм вдалось вчасно відійти. Проте через день це все мало повторитися.

Останній раз ми говорили перед їх виїздом, це був мій день народження. Він привітав мене, сказав що всіх обіймає і що не буде виходити на зв’язок місяць, а може й більше.

27 серпня я дізнаюсь, що Андрія більше немає. 25 серпня в селі Лозове Бериславського району Херсонської області він отримав осколкове поранення. Під час евакуації поранених в машині Андрій кричав: «Слава Україні! Слава морській піхоті! Вірний завжди!»

Всі ті жахи, що довелось нам пережити з цією втратою важко уявити.

Точно знаю, слова «Вірний завжди!» - це не просто девіз морської піхоти, це про мого Андрія, як про Людину, як про воїна!

На війні у Андрія був позивний Джокер. Думаю тому, що посмішка, міміка і навіть трішки характер у нього були схожі на ті, що у головного актора фільму «Джокер».

Щодо характеру, Андрій був прямолінійним, справедливий, казав те що думає, не терпів лицемірства. Він був сильним, мужнім, свою любов проявляв не у словах, а у вчинках.

Андрій мріяв про модульний будинок, як і всі чоловіки любив машини, хотів сина, якого б назвав Давидом і вчив би грати у футбол.

Для мене особисто він став авторитетом, людиною, на яку слід рівнятись. Поки інші боялись – він ставав і робив. Я завжди дивувалась його амбіційності, шаленому бажанню рухатись вперед, вчитись чомусь новому.

Мені подобалось, що він завжди залишався собою, такий простий, подекуди різкуватий в словах, але по щирому, справжньому.

Завжди казала, сильнішої людини я не знаю, а він жартома, або ні, казав: «такі як я довго не живуть…»

На жаль, хоробрість і ризик, йдуть нога в ногу. Ця війна тягне за собою тисячі смертей і розбитих сердець.

Як би боляче не було, та все одно переповнює гордість за неповторну відвагу, силу волі та вмотивованість мого чоловіка, мого Героя!»

Любляча дружина